Основна мета початкової школи — приохотити, а не приневолити дитину до навчання, власне, до учіння як самостійної пізнавальної діяльності. Навчити дитину вчитися, вона має з радістю отримувати задоволення від саморозвитку. Розглянемо, які є складнощі на початку шкільного навчання та як їх долати.

        Зверніть увагу на першокласника: йому лише шість років. Навіть якщо він мудрий — та майже дорослий! — але ж досі дошкільник. Його психофізіологічні можливості надто хиткі, недозрілі — а тому надзвичайно вразливі. Згадаймо лише невтішні висновки медиків про різкий спад показників фізичного здоров’я дітей із початком шкільного життя.

          Для всіх дітей початок шкільного життя — серйозний крок і здебільшого стресовий. Звісно, можна вважати це нормальним явищем, немовбито діти мають навчатися адаптуватися до нових умов. Дехто навіть переконаний, що такий стрес корисний для дитини: підштовхне її «схаменутися», стати серйознішою, відповідальнішою тощо.

         «Дивися, Андрійку, не слухаєшся мене зовсім. Ось школа почнеться — побачиш, як буде несолодко!», «Ой, Галинка наша така бешкетниця! Зовсім не хоче слухати! Хоч би школа швидше почалася, може, приструнять її, щоб зовсім не відбилася від рук», «Не морочте йому голову, хай бавиться! Ось піде до школи, тоді все скінчиться: там швидко вишикують». Такі оціночні судження можна почути скрізь, де йдеться про першокласників.

         Але основна мета початкової школи — навчити дитину вчитися: самостійно, охоче, активно та з задоволенням. Навчити так, щоб не відохотити прагнення знань упродовж життя. І це не гучні слова: хіба не цього ми бажаємо подумки дитині, коли мріємо про її майбутнє? Дорослим слід не терпіти, не чекати, доки дитина адаптується до школи й почне вчитися «нормально», а всіляко допомагати безболісно пережити всі складнощі адаптаційного (первинного) етапу і відкривати горизонти учіння — крок за кроком, неспішно, але радісно, впевнено, з любов’ю і терпінням. Це завдання одночасно і для родини, і для вчителя.

         Дорослі мають адаптуватися до першокласника:

•  а це означає: пізнати його таким, яким він є;
• вивчити всі його індивідуальні особливості;
• зрозуміти всі «примхи» та прийняти його.                                                                                                                                                                                                                    Не кожен учитель виконує своє найперше завдання: пізнати, прийняти душею і закохати у себе маленького учня. А саме розв’язання цього завдання відкриває педагогу можливість повести за собою у безмежний світ знань «…і стрімкий бурхливий струмок, і повноводну річку з ледь помітною течією». У перші ж хвилини зустрічі учитель має побачити, що кожна дитина перед ним — це чуйне, ніжне, сприйнятливе серце та допитливий розум. Вікові особливості школярів-шестирічок кожен учитель знає. Але в який спосіб ці вікові закономірності виявляються у кожної конкретної дитини — щоразу загадка і нова розгадка-картинка. Як і коли має сказати дорослий свої слова, яким поглядом і тоном висловлювати свої поради та зауваження, щоб вони слугували відточенню дитячої душі? «Десь у потаємному куточку серця в кожної дитини своя струна, вона звучить на свій лад, і щоб серце відгукнулось на моє слово, треба настроїтися самому на тон цієї струни» — так розумів свою виховну ціль Василь Сухомлинський.                                                    Складнощі на початку шкільного навчання
• Багаторічні спостереження за першокласниками дають підстави виокремити основні причини труднощів у період входження у шкільне життя.
• Нерівномірність розвитку Найчастіше можна зустріти дітей, у яких розвиток пізнавальної сфери відносно вікових норм випереджає розвиток довільної регуляції поведінки. Загалом з поведінки таких дітей протягом першого періоду шкільного життя — і навіть усього першого півріччя — складається враження, що вони інфантильні. Вони ніяк не можуть «вписатися» у шкільний ритм, зокрема: не вміють чути з першого разу неспроможні швидко зорганізуватися на роботу, а тому «випадають» із процесу діяльності вимагають до себе підвищеної уваги та допомоги дорослого. Усе це викликає в дітей справжні душевні страждання, які посилюються на тлі високого рівня їх інтелектуального розвитку. Зрозуміло, що тут потрібен доброзичливий, тактовний індивідуальний підхід до кожного учня з перших кроків шкільного життя.
• Шкільний ритм слід адаптувати до рівня розвитку шестирічок та поступово «вирівнювати» їхню пізнавальну сферу і довільну регуляцію поведінки.
• Недостатній розвиток мислення Наступну підгрупу дітей становлять ті, хто прийшов до школи з недостатнім розвитком мислення, насамперед з інформативною обмеженістю та низьким рівнем мисленнєвих операцій (порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, розмірковування, розумові висновки). Усе це спричиняє перешкоди на шляху розв’язання шкільних завдань, а саме: нездатність створювати внутрішній план дій постійна потреба в додаткових наочних опорах, а отже — і необхідність мати більше часу на виконання завдання, втомлюваність і знижена успішність, спад мотивації учіння. Діти з недостатнім розвитком мислення в перші дні навчання зазвичай не виявляють своїх відмінностей, легко входять у колектив однолітків, налагоджують стосунки. Щоправда, часто вони читають побуквеним способом. А от проблеми починаються, коли навчальні завдання передбачають застосовувати порівняння, аналіз і узагальнення (подивитися, вдивитися, помітити, порівняти, виділити, обґрунтувати тощо). Тут і виявляється інтелектуальна пасивність цих дітей. Складність виявлення основної причини такої пасивності в тому, що діти з недостатнім розвитком мислення спершу демонструють цілком втішні ознаки: слухняність, акуратність, працелюбність, старанність, прихильність до занять з малювання чи конструювання, вміють гратися з однолітками. Лише поступово вчитель помічає, що дитина уникає більш-менш складних завдань, не бере участі в обговоренні пізнавальних ситуацій, їй не властиві ініціативні дії, помітна відсутність інтелектуальних емоцій (як то подив, захоплення, радість успіху). Згодом стає помітною знижена працездатність при інтелектуальному навантаженні, пасивність і  байдужість через відчуття втоми.
• Комбінована неготовність Малочисельною, але досить тривожною, є підгрупа дітей з так званою комбінованою неготовністю до учіння в школі. Йдеться про педагогічно занедбаних дошкільників. Часто їх лишають ще на рік поза школою, «закриваючи очі» на те, що нікому надолужувати відставання, тому чисельність дітей цієї підгрупи з року в рік зменшується надто повільно.
• Недорозвиненість дрібної моторики Найбільшу підгрупу, до якої входять також представники й інших підгруп, складають діти з недорозвиненою дрібною моторикою. Серед них привертають увагу ті, у кого рівень розвитку мовленнєво-мисленнєвих операцій цілком достатній. Тому дорослі одразу не включають таких дітей у групу ризику. І лише згодом, коли вони проявляють небажання вчитися, дорослі починають бити на сполох. Варто нагадати, що для кожної дитини з недорозвиненою дрібною моторикою вправи з письма є надзвичайно важкими. Для учня це майже шокова ситуація, адже він давно читає, рахує, друкує-пише і дуже хотів до школи. До того ж батьки надто впевнені, що їхня дитина чудово підготовлена до учіння в школі. Дитина старається, напружуючи всі сили, виконувати завдання з письма. Але вона бачить низький результат своїх зусиль — і до фізичної втоми додаються моральні страждання. А тут ще й дорослі зі своїми здивуваннями, оцінними судженнями на кшталт «Подивись, як ти пишеш!», «Ти ж до школи ходиш!», «Хіба так пишуть хороші учні?». Часто-густо дорослі починають негайно тренувати руку дитини в додатковому письмі у «чорнових зошитах», і якщо учитель теж пропустить момент — «замучать» дитину своїм навчанням та відіб’ють охоту відкривати радощі пізнання. Набагато складнішими є труднощі учнів, яким, окрім недорозвиненості моторики, притаманні відставання розвитку мовлення та мислення. Очевидно, що такі діти не можуть без спеціальної індивідуальної роботи і без індивідуального режиму навантаження адаптуватися до шкільного життя.
• Оволодіння письмом Зауважте зрештою, що письмо — це титанічна робота для дитини в період оволодіння графікою. Водночас для шестирічного учня це ще й нецікава праця. А після першої втоми вона стає небажаною. Це і є психофізіологічна специфіка дозрівання дрібної моторики. Щоб уявити, який біль відчуває маленька дитина, перенапружуючи м’язи при письмі, дорослим варто згадати страждання від болю при запаленні м’язів. Стан емоційного дискомфорту (небажаність діяльності) у поєднанні з фізіологічним (відчуття болю) є впевненим кроком до неврозу — писального спазму у дітей. Звісно, завдання розвитку дрібної моторики наскрізно проходить через усю освітню програму у дошкільному закладі. Але здебільшого підготовку руки до письма починають на фінішному етапі дошкільного дитинства. Кількість дітей, не підготовлених до письма, залишається критично великою. Можливо, тому для першокласників часто обирають зошити з численними заштриховками, розмальовками та іншими графічними вправами — і це додатково до завдань власне з письма. Тож педагог має подбати про належний режим графічних вправ: коли, як, де і скільки хвилин можуть писати діти. А ще — широко практикувати спеціальні вправи для тренування дрібної моторики дітей. Це завдання психологічної служби як дошкільного закладу, так і початкової школи. Зниження якості письма є стовідсотковим сигналом для дорослого зупинитися та зупинити дитину, навіть якщо вона пише менше двох хвилин. Найважчу роботу — письмо — у першому класі варто перемежовувати з іншими видами діяльності: читанням, рахуванням, малюванням тощо. Здатність дитини виробляти звичку писати, не втомлюючись, є абсолютно індивідуальною. Слушне запитання «Чому писати важко, а малювати — ні?» можна пояснити привабливістю завдання для дитини. Адже малювання для неї цікаве, відповідає її інтересам, а писання — привід для прискіпливої батьківської уваги та відповідних оцінок. До того ж, чи замислюється хто над тим, наскільки дитина розуміє, навіщо вона пише всі ці палички, крючечки тощо. Необхідно пояснювати маленькому школяреві, як кожний елемент, який він виписує, складається у конкретну букву. Наприклад, якщо написати один за одним два крючечки, то вийде літера и; якщо ж три — то ш. Поєднавши кружечок із крючечком, отримаємо літеру а. Крючечок із петелькою утворюють у. Серед завдань, які сприяють розвитку м’язів кисті руки, перевагу варто віддавати таким, як: ліплення з глини й пластиліну вирізання ножицями роботи конструктором, що має дрібні деталі, з мозаїкою. Пам’ятайте: ігрова форма завдань є найпривабливішою для дитини. Сприятиме розвитку маленької ручки і допомога мамі на кухні: нарізання овочів, хліба тощо. Такі вправи також є привабливими для дитини, оскільки дають їй змогу почуватися рівноправною з дорослими та впевненою у собі. Адаптація учнів-шестирічок до шкільного життя — то найперше завдання дорослих. І вчителю, і батькам, і іншим дорослим необхідно бути люблячими, терплячими, уважними, готовими підтримати, зрозуміти, заспокоїти, допомогти, запропонувати співпрацю. Словом, зробіть усе, щоб дитина отримувала радість від власних успіхів та прагнула саморозвитку.

  Джерело: http://www.pedrada.com.ua/article/209-yak-doroslim-adaptuvatisya-do-pershoklasnika